“Якщо люди забудуть про свободу, гідність, честь – світ перестане існувати”: Останнє слово політв’язня Володимира Балуха

балух

4 серпня 2017 р., українця Володимира Балуха в анексованому Криму засудили до 3 років і 7 місяців колонії-поселення та 10 тисяч рублів штрафу.

Володимира Балуха звинуватили в незаконному зберіганні боєприпасів і вибухових речовин, які нібито знайшли на горищі його будинку. Балух провину не визнав. Захист українця заявив, що справу сфабрикували і вирок буде оскаржений.

45-річний кримський фермер з часів Революції гідності та російського вторгнення прикрашав свій будинок прапором України, а потім встановив на ньому табличку “вулиця Героїв Небесної сотні”. Під час судового засідання Балуху поставили у вину те, що він не зрікся громадянства України та не здав свій український паспорт. Від російських документів Балух ще у 2014 р. твердо відмовився і не називав їх інакше як “аусвайс”, прозоро натякаючи на аналогії між нацистським та російським окупаційними режимами.

Переслідування Володимира Балуха з боку так званих властей півострова давно мало ознаки систематичного і політично вмотивованого. У його помешканні неодноразово проводилися обшуки, чоловіка затримували, били, безуспішно намагалися обвинуватити у “викраденні автомобіля”. Двічі підряд його засуджували за ту саму дію (нібито за образу “правоохоронця”, якого він назвав окупантом) до 10-денного адмінарешту і 320 годин примусових робіт. Щоразу російські силовики зривали з даху ненависний їм синьо-жовтий стяг, і щоразу Володимир Балух встановлював його знову. Чимало кримчан, за словами господаря, дякували йому за сміливість та нагадування про вкрадену у них Батьківщину. Балух мав можливість виїхати на материкову Україну, але не зміг покинути свою літню маму.

Ми публікуємо український переклад останнього слова Володимира Балуха (російською вона була опублікована Кримською Правозахисною Групою).

Я зараз для суду нічого говорити не буду, я скажу для людей, не тільки для тих, хто тут зараз, але і для тих, хто за межами цієї будівлі.

Почну з того, що насправді ніякого кримінальної справи немає, є тільки фарс, розіграний тими, кому доручили це розіграти.

Якщо в якийсь момент люди забудуть про такі слова як свобода, гідність і честь, то цей світ припинить своє існування. А до тих пір, поки є такі люди, світ буде існувати.

Витоки цього всього не в якихось патронах, не в якійсь речовині, яка незрозуміло чому визнана судом як вибухівка, ніяких для цього підстав немає. Прийнято рішення мене тут «опрацьовувати» з моменту окупації Криму. А ситуація довкола мене триває вже давно, напевно, з 1999 року, коли я вперше взяв участь у виборах не лише як кандидат, а й як член окружної виборчої комісії. З того часу я на всіх виборах працював у комісіях, то в дільничних, то в окружних. Причина криється в принциповості моєї позиції.

Часто люди вимовляють такі слова: ось ми не жили нормально, нехай хоч діти поживуть. При цьому намагаючись заробити, дати дітям добробут, але не розуміючи одну просту річ – поки ми своїм дітям в руки не передаватимемо не те що ідеальну державу, а хоча б прищеплене у них всередині бажання і потребу бути вільними людьми, відстоювати свою свободу і свою людську гідність, бити державі по морді кожного разу, коли вона переходить якісь рамки. І не просто бити по морді, а рухати вперед людське життя.

Життя – це великий подарунок, який дається кожному, і велике випробування. Спалюючи це життя, люди повинні розуміти, що їх свобода, честь і гідність тільки в їх руках.

Я не знаю в історії такої держави, яка б захищала людську честь і гідність. Кожна держава, взявши на себе певні державні функції, бере на себе монополію на насильство, формально на папері зобов’язуючись захищати честь, гідність і права.

Насправді ця монополія використовується з однією метою – захищати себе від людей, пригнічувати їх, примушувати робити те, що необхідно не самій державі як структурі, а окремим особам цієї держави, вважати себе монополістами не тільки окремих ресурсів, надр, а й монополістами на честь і людську гідність.

Якщо людина не згодна з якимось рішенням з об’єктивних причин, то завжди можна, використовуючи державну машину, домогтися того, щоби зламати волю, зламати саму людину, позбавити її здоров’я, життя. Така машина не зупиниться ні перед чим, тому що для них найсвятіше стоїть на кону – гроші, можливість отримувати і вживати те, що насправді належить всьому світу, людям, які живуть на цій землі.

Я не хочу, щоб колись мої нащадки, діти всієї України, дорікнули мене в тому, що я десь був малодушним, проявив слабкість.

Тому я вважаю, це моя думка, якщо не дай Бог в якийсь момент люди забудуть про такі слова як свобода, гідність і честь, то цей світ припинить своє існування. А до тих пір, поки є такі люди, світ буде існувати. Якщо Господь подарує нам таке благо, що таких людей ставатиме більше, тоді держава, без якої на даному етапі історії не обійдешся, її структури будуть вимушені вдосконалюватися. Це завжди відбувається під тиском громадськості і громадських організацій.

Те, що відбувається зі мною, яскравий приклад того, як може працювати державна машина. Нічого святого, ніяких законних аргументів, нічого на неї не діє, і це все по слову однієї або декількох осіб. Це перша причина мого перебування тут.

Друга причина – моя любов до моєї Батьківщини, до всього, з чого я складаюся, до моєї національності, до пам’яті моїх предків, всі, кого я з них знаю, були українцями, гідними людьми, які зберігають традиції. Так нас виховували і мати з батьком. Родина для мене – це те ж саме, що і мама, сім’я, діти.

Окупація Криму була відправною точкою. Не дарма тут в справі спливли подробиці ще з 2010 року. Система давно і успішно перемелює ось таких людей, багатьох ламає, багато хто погоджується. Адже як влаштована система – у мене був вибір. Якби я наступив на горло власній пісні, забув свої принципи, то для того, щоб не сидіти в тюрмі, було досить визнати свою провину, морально зламатися. І ось цей персонаж, який сидить навпроти мене, він би не 5 років і 1 місяць запитував, а якихось 2-3 роки, можливо, умовний термін – лише зламайся.

Так ось – я не хочу, щоб життя на землі припинялася, я не хочу, щоб колись мої нащадки, діти всієї України, дорікнули мене в тому, що я десь був малодушним, проявив слабкість. Так, були об’єктивні причини, нікому не хочеться переживати того, що переживаю я зараз. Будь-яку людину можна зрозуміти, але кращі роки свого життя я все-таки прожив, і в такому віці проявляти слабкодухість я дозволити собі не можу. Тому відбувається все так, як відбувається.

Єдине, я прошу сестру від мого імені попросити у мами вибачення.

Share